Вперше я почала замислюватися про смерть, коли мені було 7 років.

Тоді для мене це слово було чимось загадковим, дивним і страшним.

Я пам’ятаю, що часто думала, щоб стати безсмертною.

Приблизно у 12-13 років я відчайдушно не бажала дорослішати. Мені хотілося залишатися маленькою дівчинкою. Моє особисте дорослішання та старіння інших людей мене дуже лякало.

Але все ж таки любовно-пригодницькі події та побутові справи трохи змістили фокуси моєї уваги. Доки не настав день, коли я йшла зі своїм старшим сином Сашком, якому тоді було 4 роки, за ручку по доріжці у дворі нашого житлового комплексу. Та раптом я зупинилася, мені стало погано, у моїй голові почала пульсувати думка: « Ну як це так відбувається? Отак живуть, живуть люди та вмирають»

А за п’ятнадцять хвилин мені зателефонував мій чоловік і сказав: «Твоєї сестри більше немає».

Я поринула у шок і моя психіка перебувала там досить довго, тому що через 8 днів я народила доньку і дуже хотіла насолоджуватися материнством, замість того, щоб проживати горе. Таким чином, моє горе законсервувалося всередині мене, я не мала сил прийняти її смерть тоді…

Пройшло 10 років і я відчула бажання зробити проект, присвячений моїй молодшій сестрі. Проект про дослідження моїх особистих стосунків зі смертю черрез її загебель.

Створюючи цей проект, мені хотілося прожити і відпустити застиглу в мені травму, досліджувати мою чутливість до подій, що відбуваються на відстані, мою інтуїцію і дитячі передчуття того, що у моєї сестри ніколи не буде дітей, поміркувати про поняття життя і смерті, реальності та ілюзії, стану гри у різних її проявах.

Більшість фотографій з кульмінаційної (червоної) частини проекту було знято після 24 лютого. Ці фотографії одночасно є рефлексією на події в Україні, які дуже сильно вплинули на мене, підняли та актуалізували в мені мою стару травму.